Четверг, 19.07.2018, 22:07:20
Державний професійно-технічний навчальний заклад "Сватівський професійний аграрний ліцей"
Главная | Регистрация | Вход Приветствую Вас Гость | RSS
Меню сайта
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0

Міністерство освіти і науки України

Департамент освіти і науки

Луганської облдержадміністрації

ДПТНЗ «Сватівський професійний аграрний ліцей»

методична розробка виховної години з національно-патріотичного виховання)

Підготувала:

Керівник гуртка «Рідна стежина»

Севостьянова Т.Г.

с.Хомівка

2017 рік.

Тема: “..І на землі буває пекло...”.

Мета:

· дослідити сторінки історії українського народу періоду Другої світової війни, на основі документальних фактів розширити знання учнів про страшну трагедію 1941 – 1945 рр., осмислити її причини та наслідки, визначити масштаби трагедії на Україні ;

· формувати та розвивати вміння аналізувати, давати власну оцінку подіям, перейматися повагою до історичної пам’яті поколінь;

· виховувати в учнів етнонаціональні, полікультурні, загальнолюдські цінності, пробуджувати інтерес до вивчення минулого українського народу, повагу до правдивої історії, якою б страшною вона не була.

Провідна ідея: Активізація самостійної пізнавальної діяльності учнів шляхом осмислення і аналізу історичних подій з метою виховання громадянина – патріота України.

Практична значущість: Дана методична розробка виховної години «І на землі буває пекло...» допоможе розширити знання учнів про трагічні воєнні роки в Україні та їх наслідки для українського народу. Завдяки доцільно підібраним методам та формам навчання учні розвинуть уміння чітко та логічно висловлювати свої думки, працювати з історичними джерелами, аналізувати, робити висновки. Педагог реалізує методичну мету: організація пошукового та творчого стилю навчання, розвиток творчого та логічного мислення учнів. Провівши такий захід, класний керівник досягне виховної мети - виховувати в учнів повагу до історичного минулого свого народу, до своїх земляків, які вистраждали і пережили страшні роки війни, непримиренне ставлення до насильства над людиною. Також фрагменти методрозробки можуть використовуватись для музейних екскурсій, проведення тематичних заходів.

Матеріали та обладнання: фотодокументи, тематична експозиція, виставка літератури «Гіркий хліб остарбайтера», мультимедійна дошка, ноутбук, «Книга Пам'яті», на дошці написи:

“Прощавайте, рідні й сестри, з вами розстаюся.

З далекої Німеччини може й не вернуся...”,

Гітлер: «Було б краще, щоб сильна українська жінка працювала біля домни в Німеччині, ніж здобувала освіту в Україні».

Гіммлер: «Необхідно спалювати цілі села, а городяни повинні бути примусово передані в розпорядження відомств Заукеля».

Тип уроку: виховна година історичної правди та пам'яті.

Форма проведення: комбінована виховна година з використанням документальних архівних матеріалів, мультимедійної презентації, дослідницької роботи гуртка «Рідна стежина».

Класний керівник:

Однією із жахливих сторінок ХХ століття є Друга світова війна 1939-1945 рр., яка торкнулася і нашої країни. Під час цієї війни розпочалось довге і криваве протистояння наших співвітчизників за визволення держави. Тяжкий шлях визволення України тривав з 1942 до 1944 рр., та попри гіркоту поразок, наші воїни вирвали перемогу у ворога, звільнивши нашу державу. Історію можна переписати, але документи, що зберігаються в архівах, все одно будуть відображати події, факти того чи іншого її періоду. Війна принесла неймовірні випробування та страждання. Грабуючи народні багатства України, знищуючи населення, німецькі фашисти намагалися поставити народ на коліна, використати їх як робочу силу для потреб рейху та його збройних сил. З цією метою на України було введено режим рабсько – кріпосницької праці. Саме цим подіям і присвячена виховна година “..І на землі буває пекло...”.

Вже з самого початку війна докорінно змінила життя громадян України. 16 грудня 1942 року вийшов наказ начальника генерального штабу верховного головнокомандувача збройними силами Германії генерал – фельдмаршала Кейтеля з грифом «Секретно». В ньому йшла мова про методи боротьби з партизанами та мирним населенням . «Ця боротьба немає нічого спільного з лицарською поведінкою солдат за правилами Женевської конвенції…Війська мають право і зобов’язані використовувати будь-які засоби без обмежень також проти жінок і дітей , якщо тільки це приводить до успіху…»

Керівник гуртка (Розповідь супроводжується презентацією (слайд 1)):

Робота з архівними документами не залишає непоміченими факти фізичної розправи над неповнолітніми громадянами та насильницьке вивезення до Німеччини в період окупації .

На території України вже через дві – три неділі з початку окупації розпочалися масові вбивства мирних громадян, кожен четвертий з яких - неповнолітній. Особливо це торкнулося громадян єврейської національності. Неповнолітні голодували, масово вмирали від інфекційних хвороб. Жертвами нацистського терору ставали в першу чергу вихованці дитячих будинків, хворі в лікувальних закладах. Дітей-інвалідів просто знищували, або морили голодом. Вихованці дитбудинків ставали «живим товаром» в руках окупантів.

(Слайд 2):

1943 рік. Ретцевський дитячий будинок неподалік Берліну. Сюди переміщають групу замучених дітей із окупованих територій України та Білорусії. Їх використовують в якості примусових донорів . Гітлерівці вважали, що кров вимучених дітей особливо цілюща, бо вона « без всяких шкідливих добавок». Окремо треба сказати про долю дітей, які були включені до сфери реалізації нацистської програми «Lebensorn». Цей перспективний проект був спрямований на поповнення людських ресурсів рейху за рахунок виявлених на окупованій території неповнолітніх, які мали «еталонні» расові ознаки і повинні були виховуватися «в стерильній націонал-соціалістичній атмосфері» Німеччини. Теоретично таких дітей повинні були відбирати тільки з числа німців, але в їх числі було багато українських дітей із зовнішніми ознаками і схожостями з представниками «арійської нації». Всіх тих, кого відбирали з оцінкою «расово придатний» направляли в сиротинець «Lebensorn» для іноземців. Від дітей вимагали забути рідну мову, вивчити німецьку, дотримуватись національних традицій».

Учень (Слайд 3):

Найстрашнішою сторінкою в системі жертв нацизму займають діти, які стали в’язнями концентраційних таборів та інших насильницьких таборів. Діти та підлітки часто ставали жертвами жорстоких медичних дослідів. В концтаборі Освенціум після першочергового відбору в’язнів, тисячі яких було відправлено в душогубки, серед дітей, що лишилися, проводився медичний відбір. Табірного лікаря цікавили пересадка органів і тканин, операції по заміні статті, наслідки впливу хімічних та шкідливих препаратів на організм людини та інше.

(Слайд 4):

Даних про точну кількість піддослідних немає, однак відомо, що із 3-х тисяч відібраних для експериментів дітей в живих залишилось менше 200. Провести точний підрахунок втрат серед дітей та підлітків в період війни неможливо. І час тут не єдина перешкода. Є докази того, що більшість документів та матеріалів фашисти встигли знищити, таким чином замели сліди своїх злодіянь. Все ж – таки встановлено: із кожних чотирьох життів, що забрала війна - одна дитяча. Всього ж в період з 1939 по 1945 роки загинуло мінімум 13 мільйонів юних громадян різних країн світу.

Класний керівник (слайд 5):

У концентраційних таборах, багато з яких були «таборами смерті», проводилось фізичне знищення представників всіх вікових категорій «неповноцінних народів». Більшість «таборів смерті» знаходились на окупованій території Польщі: Треблінка, Бельцек, Собібор, Майданек, Освенціум. Знищення людей в таборах смерті було поставлено на промислову основу.

Ліквідація в німецькому концтаборі мала два основні етапи. На першому етапі людину ламали морально. Все діялось на безправ’ї. Безправно арештовували, безправно засаджували за дроти, безправно карали й так без перестанку. Атмосфера безправ’я створювала страх перед невідомим завтра. Створювалось враження, що смерть за концтаборовими дротами - це безкінечність.

Керівник гуртка (слайд 6):

До морального терору долучався фізичний терор, що полягав на застосуванні різних кар в’язня. Били на блоку, били на праці, побої сипалися скрізь. В’язень в наслідок такого “виховання” втрачав рівновагу духа й замість людини ставав напівзвірем, що керувався тільки інстинктом самозбереження. Такий жахливий стан доводив до того, що в німецьких концтаборах траплялися людоїдства. (слайд 7,8)

Кожний в’язень в концтаборі був вимушений працювати. День в концтаборі починався гонгом о четвертій годині ранку (зимою в п’ятій) та кінчався тим же гонгом о двадцятій год..

Ті, хто вижили у фашистських таборах смерті, можуть вважати себе людьми небаченої сили мужності та витривалості. Оскільки їм довелося бачити смерть щомиті. Санітарні і гігієнічні умови у таборах смерті були більш чим жалюгідні. В них не було питної води, каналізації, відповідних спальних місць, брак зміни білизни. Часто в’язні спали на ліжку в двох, або трьох, вкривалися тонкими ковдрами навіть в люті морози. Все це разом створювало умови для поширення різних хвороб. Внаслідок цього в’язні вимирали поголовно. Це відповідало таборовій політиці СС. Недуги однак ширилися до тої міри, що перекидалися на ширше оточення в’язнів, есесівців й цивільне населення, що в нерідких випадках мало теж контакт з табором. Загроза ця заставляла замикати табори на деякий карантинний час та ліквідувати хвороби. В Авшвіці тиф ліквідовано таким способом, що всіх хворих було страчено в газових камерах.

Класний керівник (слайд 9,10):

Вічним страхом в’язнів були дослідні станції, де лікарі СС проводили досліди з лікування малярії, тифу, венеричних недуг, випробовування різних препаратів, проводили штучне запліднення, кастрування, експерименти атмосферичного тиску й багато інших. В 1942 р. уколами ліквідовано в Авшвіці близько трьох сотень малолітніх хлопців, майже всі вони були з України. Очевидці так описували цю подію:

“Жертви були повідомлені, що від’їдуть додому. Вранці скликали їх нібито для лікарських оглядин. По одному кликали їх до середини блоку й там вони зникали. Два есесівці ждали їх з готовими шприцами. Задніми дверима блоку команда смертників відбирала жертви й складала їх на вантажні авто, що негайно від’їжджали до крематорію. За короткий час з димом крематорію вітер заносив до табору запах смаженого людського тіла. Ввечері про цей вандалізм знали вже всі в’язні. Подія ця струснула сумління найгірших злочинців. Того роду винищення практикувалося в Бухенвальді й інших концтаборах.” Піддослідним кроликом була людина в німецьких концтаборах.

(Слайд 11):

  • Гітлера передбачали розподіл Радянського Союзу на ряд трудових таборів. Всі вони являли собою відкриті території з деякими спорудами, оточені колючим дротом, які й охороняли німецькі вартові. Основний закон, яким керувалися німці: «Експлуатувати остарбайтерів з найбільшою ефективністю та з мінімальними витратами». Вермахт розраховував на добровільне вербування українського населення в Німеччину. Для цього організовували виставки, які розповідали українському народу, як добре в Німеччині. Але кількість добровольців не виправдала очікувань вермахту. Небажання українського населення виїжджати в Німеччину посилилося, а згодом стало домінувати, коли почали надходити перші відомості про реальне життя й роботу в Німеччині.

Щоб виконати програму забезпечення німецької економіки дешевою робочою силою, нацисти взяли курс на вербування примусовими методами.

Керівник гуртка:

За свідченнями військовополоненого німця Карла Блейеля, що під час війни був водієм вантажної автомашини: «У серпні 1943 ми просунулися через Рівне уздовж залізниці до міста Звягель. Тут довелось побачити, як людей, немов собак, прямо з вулиці виганяли й вантажили на автомашини й відвозили, заганяли їх насильно, без урахування віку й місця роботи; селян із сусідніх сіл завозили вантажівками. Можна було спостерігати, як вели зв’язаних українців, матерів відривали від дітей.. Їх розміщували в сараї, де цілодобово тримали без їжі й питва. І так відбувалося в кожному місті України...».

Хто такі «остарбайтери»? Для східних робітників німецька влада вигадала клеймо — «ОСТ».

Цей знак вони мали носити на правій стороні грудей. Тих, хто не носив цього знака, жорстоко карали: били, штрафували, саджали до в’язниці. Ті німці, що прагнули помститися за своїх родичів, загиблих на Сході, могли безкарно вбити будь-якого чоловіка або жінку зі знаком «ОСТ». Де б не працювали остарбайтери, як би вони не намагалися вижити, умови життя й режим у приватних хазяїв й у «трудових таборах» у більшості випадків практично нічим не відрізнялися. Існували навіть ринки, де можна було купити остарбайтера: чоловік коштував за ціною старого пальто, жінка — за ціною туфель на дерев’яній підошві.

Учні гуртка «Рідна стежина» опрацювали матеріали-спогади хомівчан, які перебували в німецькій неволі, зустрічалися з рідними тих остарбайтерів, яких вже немає в живих.

Учень-гуртківець 1:

Зі спогадів: «Працювати доводилося в цеху, де робили отруйні речовини. Сльозилися очі, пекло руки, важко було дихати, спецівки не рятували від опіків, дерев’яні черевики — начебто кайдани — сковували ноги. Платили 2–3 марки на місяць, і цього вистачало тільки на пайку хліба».

Учень-гуртківець 2:

«...На хімічному заводі у Франкфурті-на-Майні — високий паркан, колючий дріт, сторожові башти, по 20–30 чоловік у кімнаті, опалення ніякого. Тримали всіх впроголодь, годували два рази в день супом із сухих овочів, зрідка давали по 200 грамів хліба. Працювали по 12–14 годин на добу. Підйом — о п’ятій ранку. Переклик, а потім під конвоєм на роботу. На грудях у кожного — знак «ОSТ». Американці часто бомбардували завод. З ладу виходив цех за цехом. «Остарбайтерів» використовували на розбиранні завалів, відновленні залізничних ліній, аеродромів. Часто й вони потрапляли під бомби».

Учень-гуртківець 3:

«Спали в хліву, поруч зі свиньми, на ніч нас замикали, неділя не була вихідним. Я потрапила на ферму, коли годували свиней, ми потроху крали в них картоплю. Коли хазяїн побачив, він нічого більше не дав і сказав: "Все, що вам потрібно, дають по табору”. Але, коли ми збирали врожаї, іноді морквину сиру їли. А ті, хто потрапили на риття окопів, працювали по пояс у воді, відморожували руки, тож іноді їх привозили назад і відправляли прямо в крематорій».

Учень-гуртківець 4:

Наша землячка, Котляр Марія Павлівна, потрапила до Кракова в 1942 р. після окупації німцями с. Хомівка. Спочатку працювала на шахті, а потім на пана в сільському господарстві. Годували дуже мало. Звільнили полонених радянські війська, які переможною ходою йшли країнами Європи. Марія Павлівна була в лавах Червоної Армії на передовій санітаркою.

Після війни повернулася в рідну Хомівку, працювала все життя в училищі.

Класний керівник:

Ревуть-стогнуть гори-хвилі

В синесенькім морі.

Плачуть-тужать українців

В німецькій неволі...

Мою бабусю, Хобот Тетяну Петрівну, також забрали до Німеччини. Їй було всього 20 років, коли її, та всю молодь с. Гладково пішки погнали до м. Куп'янськ. Там розміщувався табір, куди звозили молодих людей для роботи в Німеччині. Бабуся втекла звідти. Але її знову відправили до Куп'янська, а потім — потягом відвезли на німецький воєнний завод. Підйом оголошували о четвертій годині ранку, а до шостої змушували стояти і чекати на плацу. Спали робітники на двоповерхових голих ліжках. У вихідний день їм дозволялося йти до міста, щоб заробити харчів у заможних німців. До табору їжу приносити було не можна, тому що наглядачі забирали зароблене. Тому продукти ховали неподалеку в лісі, а вночі їх забирали.

Туга за Батьківщиною, рідними, бажання полегшити свою долю полонянки виливали в піснях, які полегшували перебування на чужині:

Мама-мамочка родная,

Зачем на свет ты родила,

В страну культуры отдала?!

В стране культуры презирают,

Нигде нам ходу не дают,

Нами тюрьмы пополняют

И русских «швайнами» зовут.

Кандалы ноги нам сдавили,

«Осты» на грудь нам полегли,

Замки, решетки, полицаи

У нас свободу отняли.

В 1945 р. Тетяна Петрівна познайомилася з Хобот Іваном Федоровичем. Молоді люди закохалися, вони мріяли про повернення на Батьківщину, про довге щасливе життя. Але ці мрії не скоро здійснилися. Коли війна підходила до кінця, Німеччину стали бомбардувати радянські та американські війська. Табір звільнили американські військові, які передали всіх полонених Червоній Армії. Частину бранців, які вважалися зрадниками за те, що працювали на німців, відправили до Білорусії на примусові сільськогосподарські роботи. Потім через півроку жінок відпустили додому, і вона добиралася зверху на вагоні, так як поїзди ходили дуже рідко, а людей було сила-силенна.

Приїхала додому, а через рік повернувся й коханий. Оселилися молодята на Київщині. Це були тяжкі 1946-47р., молода сім'я пізнала голод, бідність. В Хомівку переїхали 50-х р.

Керівник гуртка:

11 квітня 1945 року в'язні фашистського концтабору Бухенвальд підняли інтернаціональне повстання проти гітлерівців, і вийшли на волю. Відтоді Міжнародний день визволення в'язнів фашистських концтаборів відзначається 11 квітня. У цей день ушановують пам’ять усіх жертв нацистських катівень — концтаборів, в’язниць,гетто.

Як важко змиритись, повірити долі,

Дивитись на сірий, похмурий граніт.

Наплакалась мати – Вкраїна доволі.

Кажу, щоб почув увесь світ!

Перед трагічною хвилиною мовчання

Словами говорити неможливо.

Оця хвилина більше нам розкаже,

Ніж тисячі, а чи мільйони слів.

Пекуча й терпка, як сльоза.

Хвилина мовчання –

Чиєсь материнське страждання.

Хвилина мовчання –

В ній наша любов і гроза,

Як пам’ять полеглих

Священна хвилина мовчання…

 

Вход на сайт
Поиск
Календарь
«  Июль 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архив записей
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Copyright MyCorp © 2018